Ліга українських меценатів
Я довго не знав, що її звати Марія, оскільки чув у Торонто від її приятелів: «Уся», «наша Уся», «пані Уся», Дивуючись такому несподіваному імені, намагався збагнути його походження, Вже згодом вона розповіла: це ім'я лишилося їй з далеких днів дитинства. Одно з п'яти дітей Ольги й Адольфа Слижів у Коломиї готовно відгукувалося на таке скорочення імені; дівчинка сама звиклася з ним, звикли до нього рідні й знайомці, й вона пішла з ним по життю крізь простір і час.
На біографії пані Марії також лежить виразний знак історії. 1939 року батьки раптово й не зі своєї волі змінюють місце проживання. Випускні екзамени гімназистка Слиж здає в Холмі, а за кілька місяців, опинившися в списку ворогів народу (так званих), а отже, й радянської влади, родина судді Слижа зуміла втекти з допомогою добрих людей до польського Белза. По війні – табір переміщених осіб у Німеччині, де сотні тисяч людей різних національностей в стані невагомості й невідомості чекали вирішення своєї долі: чи дозволять їм виїхати до котроїсь із держав західного світу, чи передадуть кремлівській владі, яка нічого доброго їм не обіцяє...
Старші люди з таборів, сумні й розгублені, губилися в думках про свій завтрашній день, а молодь – це молодь! – уже проривалася в завтра, її вела жадоба самоствердження й самореалізащї. Молоді вивчали іноземні мови, вірячи, що їм доведеться жити в країнах західного світу, студіювали в створених у таборах українських вузах різні науки. Марія Фішер зуміла піти по науку на медичний факультет німецького університету Людвика Максиміліяна. Цим вона завдячує своєму доброму знанню німецької мови, вивченої в гімназії, і любові до німецької літератури.
1950 року стала доктором медицини й емігрувала з родиноюдо Сполучених Штатів Америки, де пані Фішер-Слиж (таке прізвище тепер мала, вийшовши заміж за німецького лікаря) тривалий час працювала педіатром. Згодом започаткувала приватну практику в містечку за шістдесят кілометрів від Чикаго. Віддала цій практиці 31 рік. .Вийшовши на пенсію, переїхала на проживання до Торонто – привело її сюди бажання жити в такій масові і сильні1й українській громаді (Торонто цілком заслужено називають столицею українства західного світу).
У пані Марії ніби почалося друге життя. Хоч вона і раніше була причетна до багатьох благодійних справ у середовищі українців США (важко назвати якусь важливу культурну акцію, до якої вона не приєдналася б саме своєю фінансовою підтримкою), але тут, у Торонто, пані Фішер-Слиж стала душею кількох українських організацій. І, звичайно ж, першою серед них є Товариство приятелів України. Від першого дня його, ще коли воно, виникнувши понад десятиліття тому називалося Товариством приятелів Руху, ця енергійна жінка – незмінний член управи Товариства, а головне – його меценат.
Одна з пріоритетних програм цієї організації – Канадсько-українські бібліотечні центри. По всій Канаді є чимало важливих українських книг. Це й видання з історії України та української культури, тексти репресованих письменників і письменників-емігрантів, філософські, політологічні, енциклопедії, довідники...
Все це дуже потрібне тут, бо чимало тих текстів досі не оприлюднено в незалежній Україні, де ми нині щороку видаємо аж по 0,4 книги на душу населення (в той час, коли, скажімо, Німеччина і Франція друкують щороку відповідно 15 і 19 книг на кожну людину в країні); якщо ми такими темпами й далі видаватимемо книжки, то можна уявити, якими передовими в усіх освітніх та наукових вимірах проти нас через сорок-п'ятдесят років стануть учорашні африканські краї, де вже продукується по 3-4 книги щороку на кожного тамтешнього індивіда.
Навесні кожного року Товариство має кількадесят тисяч томів. І тоді їх переправляють в Україну, де вже готується відкриття чергового Канадсько-українського бібліотечного центру. На сьогодні вони вже є в дев'яти містах: Луганськ, Донецьк, Харків, Севастополь, Сімферополь, Одеса, Чернігів, Суми і Дніпропетровськ. Здається, Марія Фішер-Слиж була на відкритті всіх центрів. А деякі з них мають-одного єдиного мецената. І ним є саме вона. Бо зібрати книги по Канаді – то лише половина справи. Їх ще треба переслати в Україну. І коштує це чимало грошей. І знову приходить на допомогу щедрий меценат Фішер-Слиж.
Під час відкриття центрів у Чернігові, Сумах, Дніпропетровську й у Криму була й урочиста церемонія вручення премій Фішер-Слиж кращим учителям української мови й літератури. Побувавши в Україні вперше й побачившії нашу ситуацію з рідною мовою, вона взяла на себе зобов'язання постійно підтримувати вчителів мови (в ідеалі це мала б узяти на себе держава, яка хоче стати національною; щоправда, в тому разі, якщо вона справді хоче цього!). В Україні налічується кількадесят її стипендіатів і поміж учительства.
Ще на початку шістдесятих з'явився, у США прекрасний двотомник Наталени Королевої, Здається, це було перше книжкове видання, до якого фінансово прилучилася меценатка. Потім було чимало книг (вона не веде їм лік), яким пані Фішер-Слиж допомогла з'явитися в світ. Останнє з них у часі – «Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича, що про нього повідомляв, висловлюючи подяку меценатові з Торонто, часопис “Критика”.
...Уперше бачачи пані Фішер-Слиж, ніколи не запідозриш, що в цій тихій, архіскромній жінці стільки енергії. За роки незалежності України наша пані Уся приїздила до нас понад сорок разів. Член Ліги українських меценатів, управи Товариства приятелів України, Наукового товариства імені Шевченка, Світового українського лікарського товариства, а також голова історичного Товариства імені Олександра Оглоблина в Торонто – все це вона, Марія Фішер-Слиж, яка, звичайно ж, не колекціонує посади й товариства. Вони самі знаходять її, бо вона – з тих людей, які до всіх обов'язків ставляться совісно. Нероби, лінтюхи лише видаються повільними – вони прудко втікають од роботи й відповідальності, А такі, як пані Уся, втекти не можуть. їх знаходять нові й нові громадські клопоти.
Каже, що колись уявляла: піде на пенсію і тоді весь свій час – а його буде надзвичайно багато! – присвятить читанню всіх тих великих книг, які не встигла прочитати за напруженою медичною роботою.
Але нині вільного часу в неї зовсім немає.
Михайло Слабошпицький
Марія Фішер-Слиж: “Найдорожче для мене”
Кажуть, щоб жінка була щасливою, вона повинна кохати і бути коханою. Мені пощастило, бо я зустріла дивовижного чоловіка, який став у моєму житті всім – захистом, розрадою, спокоєм душевним, порадником... Не кожній жінці так щастить. Це тривало 32 роки. Від нашого знайомства у 1950 до смерті мого чоловіка у 1982. Але коли я пригадую наше життя, то розумію, що якби ми не зустрілися, то я була би інакшою. Кохання дає щедрість душевну, бажання ділитися з ближнім усім, що маєш, і стати добрішим. Світло цієї любові осяває моє життя й сьогодні, життя, яке не стало порожнім і безцільним, бо у моєму серці ще є одна любов – до України, до землі, з якої я вимушена була виїхати і яку пам'ятала, живучи чи то в Німеччині, чи то в Америці, чи то в Канаді. Україна була далека і недосяжна, в ній панували чужинці. Новини, які я жадібно ловила з газет та від приїжджих і дисидентів, були невеселі. Україна була поневоленою, панівною мовою в ній дедалі більше ставала чужа мова. Є мова, є народ, нема мови, нема народу. І коли багато років тому до мене звернувся відомий письменник Григорій Костюк, який збирав кошти на багатотомне видання творів Винниченка, я, не роздумуючи, дала гроші, як, до речі, й багато моїх приятелів. Нехай цей письменник не був особливо популярним на еміграції – був соціалістом і, коли входив до керівництва Центральної Ради, то твердив, що нам армії не треба. Зрештою, коди прийшли більшовики, то в нас і не виявилося війська, аби боронитися, і хоча в тому була і його велика вина, все ж він був великим письменником. Його слово, часом скептичне, часом іронічне, часом жорстоке, було потрібне Україні, і, як показав час, ми тоді зробили добру справу, зібравши кошти на те видання, бо як письменник Винниченко зробив для України, мабуть, більше, аніж як політик, Я зберігаю ті томи Винниченка як спогад про свій перший внесок, свою першу допомогу Україні.
Наприкінці 70-х – початку 80-х до нас, в еміграції, доходила інформація про те, що не всі в Україні піддалися русифікації і змирилися з існуючою владою. Деякі, а це були кращі сини й дочки України, виступали проти, їх карали жорстоко і безжально. Все це боліло. Щоб хоч якось допомогти тим, хто попав у табори і не змирився, ми збирали кошти, купували речі, продукти й надсилали нашим патріотам. Ми не могли підписуватися власними іменами і тому часто на посилках стояли німецькі прізвища, Ще й сьогодні в Мюнхені живе великий патріот і чудова людина, 90-літній Зенон Марчук, який постійно збирав кошти. Ми зібрали тоді 350000 тисяч доларів, і всі вони пішли на допомогу в Україну. А нещодавно я купила у Львові будинок для своєї приятельки, сестри одного з командирів УПА, яка дуже натерпілася від радянської влади в таборах.
Здобуття Україною незалежності я сприйняла як особисте щастя, У неї вірилося і не вірилося, адже ми так довго цього чекали. Я їхала тоді вперше до України з великим хвилюванням: яка вона, моя Батьківщина? Які в ній люди? Як зустрінуть мене? Радянська влада зробила свою справу – у містах люди здебільшого розмовляли російською мовою, І це чи не найбільше вразило і засмутило. Але мені пощастило познайомитися і зі справжніми патріотами, людьми, які щиро хочуть добра для України. Саме вони й стали моїми приятелями й помічниками. Серед них чимало журналістів, видавців, письменників. Тоді, на початку незалежності, здавалося, що, нарешті, українська мова повновладно увійде в побут, розквітне книговидавництво, преса стане українською, але, як виявилося, не все так просто і не все так легко, як тоді думалося. В Україні ще є сили, які діють проти незалежності. Особливо важко пресі. Тиражі мізерні, немає коштів на поліграфію і папір. А .російські газети добре фінансуються, виходять великими тиражами. Все це обурює, все це болить. Тому я допомагаю деяким виданням. Я добре знаю людей, які працюють у цих виданнях, знаю проблеми і труднощі, з якими вони борються. Це – справжні патріоти, для яких рідна мова й культура – найголовніше в житті. Навіть коли прибутків з того немає жодних...
Але для того, щоб українські часописи читали в Україні, ми повинні підготувати україномовного читача. А це треба починати зі школи, і якщо на західній і центральній Україні вже відчуваються суттєві зміни в шкільному житті, то в Криму все значно складніше. Тут українські школи ще поодинокі. Саме тому Крим і привернув мою увагу. Ще напередодні незалежності ми створили в Торонто Товариство приятелів України, де я стала членом Управи, Серед багатьох проектів (Проект розбудови Парламентської бібліотеки в Києві, Проект премій для заслужених учителів української мови в Чернігівській, Сумській і Луганській областях та в Криму тощо) був і проект «Крим». Я відвідала минулого року цей прекрасний регіон. У Сімферополі я побувала на відкритті шкільного року в українсько-російській школі. Дуже там непросто, багато складнощів аж до відвертої ворожості з боку антиукраїнських елементів, але є люди – ентузіасти, активісти, які впроваджують українську мову в місцеві школи, і цих людей треба підтримувати, допомагати їм. Бачила я й чудових дітей у цих школах, деякі з них стали лауреатами літературного конкурсу, який я профінансувала.
Особливий мій біль і турбота – це Пласт, організація української молоді, заснована ще 1912 року. Його засади – Бог і Україна. Дитина, яка пройшла пластовий вишкіл, не може не стати патріотом. Про це свідчить досвід пластових таборів на еміграції, це підтвердив досвід пластових таборів уже тут, в Україні, адже є вже Пластові організації в Києві, Львові, Сімферополі, і дуже б мені хотілося, аби вони набули поширення по всій країні. Щоб діти могли поїхати до таборів і пожити там цього року, я профінансувала цю акцію. І, повірте, ця справа варта того, адже діти бачать, що їхні ровесники спілкуються українською мовою і не соромляться її, як це часто буває у Києві і не лише в Києві. Набуток минулого, з яким ще боротися і боротися...
Подорожуючи по Україні, бачу бібліотеки, куди книжки не надходять роками, а останні надходження здебільшого російськомовні. Тому виник ще один проект Товариства приятелів України – бібліотечний.
Майже все моє свідоме життя минуло поза межами рідної землі, але коли мене сьогодні запитують, що для мене найдорожче, я відповідаю – Україна. Україна, яку сьогодні ще важко любити, бо забагато негараздів і труднощів. Але рідну землю не вибирають, як не вибирають рідну матір, їй – допомагають.
