Ліга українських меценатів
Останні новиниВсi новини
До праці!
 |
Нині в моді тести й тестування. Протестуймося й ми з вами, шановні мої українці. І сьогодні, через 9 років після заснування нашого конкурсу, задаймо собі просте на перший погляд запитання: а що було б, якби його взагалі не існувало? Відповідь лежить на поверхні. Цілком очевидно, мовна ситуація у нас мала б зовсім інший вигляд. І насамперед через те, що до проблем реального становища державної мови та необхідності надання їй живлющої перспективи ні в органах державної влади, ні в суспільстві загалом не спостерігається належної уваги чи бодай декларованого національного інтересу. Воістину – “На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує...”. Позиція політиків-державостворців настільки “глуха” і цинічна, що навіть частина помаранчево-демократичних сил, яких український народ привів у владу ні збуреному Майдані (маю на увазі фракцію БЮТ у Верховній Раді), під час голосування закону про державну службу фактично накинула на українську мову смертельну удавку. Про Партію регіонів та комуністів-симоненківців годі й говорити: їхнє ставлення до відродження й повноправного утвердження українського слова незмінно-вороже. Безлюдніє, духовно вироджується, матеріально зледеніє покинуте всіма напризволяще село – одвічна колиска української душі, мови, пісні. Українська періодика й книжка привалені агресивною навалою російськомовного інформаційного та друкарського продукту. Не має жодного стриму (як і страму) так звана пісенна “попса”, що пливе могутнім потоком із-за хутора Михайлівського. Гнані меркантильним інтересом, по-російському заспівали “золоті голоси” України. Привидом духовного та мовного виродження миготить на телеекранах Вєрка Сердючка, піднесена мас-медійними манкуртами до рівня культової постаті. Усе це та багато іншого є тим ганебним і похмурим тлом, яке відтінює цілковиту відсутність національної державотворчої ідеї. Ніхто з керманичів держави, крім Президента, абсолютно не переймається тим, аби Україна ставала чимраз більше українською – за духом, за словом, за способом мислення й діяння, за осягненням трудних, але й живодайних уроків, на які така багата наша історична пам’ять. У всіх урядах незалежної України завжди були віце-прем’єри з гуманітарних питань, зате не було й немає послідовної, захищеної статтею державного бюджету гуманітарної політики, тож гуманітарна сфера на європейський взірець у нас відсутня взагалі. Ми вдаємо з себе якусь національну спільноту – а її насправді немає: є розколоте навпіл політиканами населення. (До речі: чомусь у нас ніхто не говорить, що розкол України навпіл стався винятково внаслідок появи на арені політичного життя Партії регіонів; до того ніякого розколу не було). У внутрішній політиці, що її здійснює влада упродовж усіх останніх сімнадцяти років, ніколи не знаходилося чільного місця для утвердження такого вагомого інструменту об’єднання та згуртування української громади – “від Сяну до Дону”, як державна мова. В умовах зовсім іще молодої країни якраз вона, мова, може і повинна стати стрижнем національної ідеї. Проте не стала, та й не могла стати, якщо навіть найвищі урядовці з невимовною радістю проголосили: національна ідея в Україні не спрацювала. То чи важко здогадатися, яка доля була б уготована українській мові, якби не рятівна (без будь-якого перебільшення!) ініціатива Петра Яцика заснувати мовний конкурс передовсім як акцію громадсько-політичну і глибоко патріотичну! І прилучити до неї насамперед юне покоління, вкласти в його душі й голови думку про історичну безперспективність країни, в якій народ відлучений від рідної мови. Так само неважко уявити наслідки байдужого ставлення до мовної проблеми з боку можновладців та практично усунутого від державних справ суспільства, якби ідеї Петра Яцика не підхопила Ліга українських меценатів. Сьогодні ця ідея справді “оволоділа масами”. Але скільки фізичних та моральних сил, скільки енергії людських душ довелося докласти, аби конкурс став не тільки всеукраїнським, а й міжнародним, аби в його орбіту було залучено щорічних п’ять мільйонів юних учасників, а ще ж батьків, освітян, інтелігенції, працівників засобів масової інформації, всіх. кому дороге рідне слово... І, звісно ж, наш конкурс, позбавлений підтримки з боку держави, в останні роки не вижив би, якби не мужня, тверда і непохитня позиція Президента Ліги українських меценатів Володимира Антоновича Загорія – істинного мецената-патріота, духовного нащадка Євгена Чикаленка та його сподвижників, спадкоємця їхніх великих традицій. В. Загорій давно достойний звання Героя України, проте влада вдає, ніби не бачить заслуг цього дивовижно-цілеспрямованого чоловіка в обороні української справи. Здавалось би, я повторюю те, що багатьом добре відоме. Та в тому й річ, що в теперішніх українських умовах і реаліях, коли довкола конкурсу утворилася порожнеча владної уваги, нам багато чого доводиться повторювати роками. Повторювати для самих себе, що ми згуртовані, сильні і впевнені у правоті своєї святої справи. Для байдужих – що ми рано чи пізно розіб’ємо той мур байдужості; він уже не такий монолітний, у ньому з’явилися тріщини і пробоїни. Для державних владців – що їхня глухота до насущних питань відродження нації характеризує їх як послідовних українофобів, котрі все одно опиняться на узбіччі перспективного українського шляху, якщо не спам’ятаються, не обернуться обличчям до України. Міжнародний конкурс з української мови носить ім’я Петра Яцика. Але глибинним його змістом і головною метою є виконання духовних заповітів Великого Кобзаря. Відтак йому, конкурсові, вготоване величезне робітнє поле й часову безстроковість, він вічний, як вічним є і буде на нашій (дай, Боже, – своїй!) землі Шевченкове слово.
Отож – до праці!
Віктор БАРАНОВ, голова Наглядової ради конкурсу 
|
