Ліга українських меценатів

Кілька нотаток про конкурс та ставлення до нього

Парадоксально, але факт: наш конкурс має опонентів не тільки з-поміж відвертих українофобів. Є й такі, що, позиціонуючи себе як національно свідомих, ремствують: чому це, мовлялечки, треба видавати дітям гроші за знання української мови, хай їм батьки й національне сумління підказують, що цю мову треба знати. А ці гроші, які витрачаються на конкурс, краще б віддати на видання українських книжок чи ще на якісь інші українські проекти...
Неоднораз доводиться пояснювати: ці гроші належать конкретним людям, вони – їхня священна приватна власність, а тому ті люди мають усі юридичні й моральні права, не запитавши думки ось таких порадників, жертвувати (або й не жертвувати, як робить переважна більшість) на те, що вважають важливим. Тому просто в усіх розуміннях некоректно чіплятися до меценатів із вимогою переадресувати їхні кошти на щось інше. Добре пам'ятаю, як один прибулець з України до Торонто, якого розпирають амбіції невизнаного великого історика, нападав на Петра Яцика: от ви, темний будівельник, не розумієтеся в історії, а тому даєте такі скажені кошти на видання англійською мовою "Історії України-Руси" Грушевського. Краще б дали ці гроші мені, то я написав би он яку історію. На що Яцик відказував: так, я – не вчений, я – тільки будівельник, і не можу оцінити вашу едукованість. Але я – бізнесмен, а тому підходжу до справи раціонально: ви лише збираєтеся написати свою історію, а Грушевський свою вже написав. Це по-перше. А по-друге, може ваша історія і буде добра, але вам ніхто не повірить, бо ви зовсім не маєте наукового імені. А Грушевський – це науковий бренд. Тому видання "Історії України-Руси" не тільки приречене на успіх у науковому світі. Воно потвердить англомовному читачеві, що українці мають усі історичні, політичні й моральні права на власну державу, що вони не є уламком російського народу, як у тому намагаються переконати Захід присяжні автори з легіону прислужників сучасної Російської імперії.
Як на мене, історія повчальна в кількох відношеннях. Вона нагадує: для того, щоб хтось поважно сприймав твої концепції, треба стати кимось. Якщо йдеться про історію, то, наприклад, хоча б Михайлом Грушевським. Але я нині не про це. Я про нашу постійну готовність до агресії навіть у таких делікатних питаннях, як благодійництво. Ця агресія та супутня їй безапеляційність, геть незрозуміла для людей західного світу, – невмирущий совкізм. Деяким нашим індивідам так прагнеться перерозподілити чуже на свою адресу. Їм властиве вперте небажання визнати, що хтось також робить дуже важливу національну справу. Людям, ураженим невиліковним пупоцентризмом, просто неможливо в це повірити. Але – то їхні проблеми. Бо ж, як писав поет, "нам своє робить!.."
За десять конкурсів мені довелося чимало всякого набачитися й наслухатися. Я відкрив для себе: в Україні є ціла армія вчителів-словесників, що їх без будь-якого перебільшення можна назвати подвижниками національної справи. Вони виховують у дітях не тільки любов і повагу до мови, а й узагалі отой дорогоцінний україноцентризм, що особливо важливо для нашої постколоніальної ситуації. Як на мою гадку, саме вчитель – одна з найважливіших у державі соціальних ролей. Саме від учителя значною мірою залежить національна безпека України. Від якості учителевого виховно-освітнього продукту залежить те, яким виростуть майбутній президент держави, прем'єр, міністри, парламентарі. Якщо лікарі відповідальні за здоров`я нації, то вчителі – за її інтелектуальну повноцінність, освіченість та етичну зрілість. Отому я переконаний: учитель і лікар у нашій державі не менше, аніж високі функціонери, заслуговують статусу державного службовця. Вони справді працюють на державу. Держава має потвердити своє розуміння значення їхньої діяльності. І, певниться, що колись наші владці до цього розуміння доростуть. Якби владці взяли приклад із учителів саме в їхній практичній турботі про долю української мови в Україні, то ми мали б тут зовсім іншу ситуацію.
При цій нагоді мені належиться нагадати: наш конкурс був опинився під загрозою тоді, коли донька мецената Яцика Надія раптово відмовилася фінансово підтримувати його. Це було буквально за два-три місяці до початку чергового мовного турніру. Його тоді вже оголосили, був відповідний наказ міністра освіти. Не було тільки такої дрібниці, як гроші на премії та подарунки переможцям і призерам обласного та всеукраїнського етапів змагань. Отоді для організаторів мовного марафону виникла складна колізія. Раніше представники діаспори надсилали чеки до Освітньої фундації Петра Яцика (вона зареєстрована як неприбуткова харитативна установа) й одержували на свої пожертви відповідні посвідки для передбаченого в Канаді законодавством відтягнення зазначених сум від оподаткування. Ця система дуже зручна й вона справді заохочує людей жертвувати на всякі богоугодні справи.
Тепер же ця артерія виявилася раптово перерізаною. Ми втратили значну кількість благодійників з Канади. Сама по собі згадувана фундація – безпосередньо від себе – давала на конкурс кошти буквально символічні (по кілька тисяч доларів); скажімо, видатний меценат із Торонто Станлі Пітерсон через фундацію жертвував на кілька турнірів по 55 тисяч, а потім було одного разу – 70, а далі від нього прийшло 120 тисяч доларів. Кількість доброчинців зі США і Канади, які встановили свої премії конкурсантам, налічувала кількадесят осіб.
Отож, пішли навіть розмови про те, що черговий конкурс не відбудеться. А відомо ж бо: якщо такий захід пропустити бодай раз, то відновлювати його буде так важко, мовби починаючи вперше. Чи, може, й важче, оскільки на ньому буде негативна енергія поразки. І тоді своє вагоме слово сказав Володимир Загорій, генеральний директор АТ "Фармацевтична фірма "Дарниця" й він же президент Ліги українських меценатів. Загорій забезпечив три чверті всього бюджету конкурсу. Другим меценатом став ще один національний виробник – АТ "Оболонь", очолюване відомим громадським діячем Олександром Слободяном, постійно з нами й ще один благодійник турніру – "Експрес-банк" (голова правління – Олена Чуліцька). А поряд із ними лишилися нечисленні меценати з Канади, яких не злякало те, що вони не матимуть згадуваних посвідок (від української сторони такі документи в Канаді недійсні), - Леонід Ліщина, Тамара Яровенко, Олександр Харченко з Торонто.
Наступні після цього конкурси далися легше – почали потроху повертатися меценати з діаспори. Але фінансова участь АТ "Фармацевтична фірма "Дарниця" щоразу залишалася домінуючою. Навіть і тоді, коли підприємство півтора року стояло в рейдерській блокаді, коли здавалося, що "Дарниця" впаде під ударами бандитської навали, цей колективний меценат незмінно виконував свої обов'язки щодо конкурсу. Власне, саме "Дарниця" – єдиний меценат усіх десяти конкурсів. Долучившися до підтримки мовного марафону, незмінно з нами була Фундація імені Івана Багряного (голова Галина Воскобійник, скарбник Олексій Коновал) – одна з найавторитетніших українських фундацій у діаспорі. Найкращі слова треба сказати й про Союз українок Австралії (голова Христина Сивенька-Бейлі, секретар Валентина Домазар), чиї благодійні датки на конкурс щорічно зростають. І, звичайно ж , організації ветеранів Української дивізії "Галичина" зі США (голова Крайової управи Петро Буняк) та Австралії (Теодозій Андрушко). Незмінну інформаційну підтримку ми мали в часописі "Вісті комбатанта" (Торонто), який регулярно нагадував своїм читачам про наш турнір і тим організовував збір коштів на нього. Часопис редагує автор багатьох книг, член Спілки письменників України Роман Колісник.
Звичайно ж, такий захід, як наш конкурс, значною мірою залежить од змін у політичній атмосфері країни. Всякі соціальні збурення, непримиренні протистояння в суспільстві, як це ведеться в нас, – із безмежним цинізмом, демагогією та брутальністю – не тільки показують погані приклади підростаючому поколінню, розливають отруйну плазму зла, а й навіть елементарно ускладнюють реалізацію будь-яких гуманітарно-освітніх проектів. Чимало також важить позиція керівників держави в тому, що називається її духовними, соціальними та національними пріоритетами. А хто сказав, що до них не належить державна мова? Якраз саме те, чим так безпардонно спекулюють наші політики, щовиборів заводячи правити своєї про другу державну чи якусь офіційну мову, домежно посилюючи в такий спосіб соціальну напругу в суспільстві. Завершується виборчий марафон – і знову починається в мовному питанні затишшя, лише вряди-годи в ньому пролунають голоси "яструбів"-україноненависників штибу Вадима Колесніченка.
Характерна подробиця. П'ять років тому ми розпочинали в Криму VI-й конкурс. Відбувалося це в контексті позачергових парламентських виборів. Їдучи автомобілями на Кримський півострів, ми там повсюдно бачили біл-борди політичного ковбоя й "великого друга" української мови Леоніда Грача, на яких він закликав:"Нет украинизации!" (До речі, цікаво, де він її побачив?!) У нас з'явилися побоювання, що в Криму під час відкриття конкурсу будуть серйозні проблеми. Але – диво! – жодних провокацій, жодного напруження, суцільна доброзичливість, ба навіть моральна підтримка всіх, з ким нам довелося впродовж кількох днів спілкуватися за різних обставин. Є всі підстави сказати, що кримська людність не уражена синдромом Грача. Українофобство – не той заклик політиків, який охоче й готовно підхоплять нормальні люди. Навпаки. Це тільки якісь озлоблені соціальні маргінали й безнадійно зазомбовані можуть купитися на таку параноїдальну мотивацію: якщо обмежити українську й витісняти її російською, то в країні розпочнеться економічне процвітання й значно підніметься рівень життя її громадян.
Дуже багато всяких розмов точиться на тему влада і конкурс. Часом коментарі дивують своєю однобокістю та спекулятивністю. Насправді все складніше і простіше. От, скажімо, "поганий" міністр освіти Василь Кремень сам особисто щоразу їздив відкривати конкурс, перманентно опікувався ним – і я  маю за це тільки почуття вдячності до нього. А "хороший" міністр Іван Вакарчук навіть середньої ланки міністерського чиновника жодного разу не висилав на відкриття конкурсу і саме при ньому в міністерстві було зроблено спроби приватизувати мовний турнір, був тоді й рецидив корупції. Тільки той грандіозний скандал, який ми здійняли з цього приводу в ЗМІ, змусив керівництво освітянського міністерства задовольнити нашу вимогу – відсторонити від конкурсу тих людей, яких ми з усіма на те підставами звинувачували в цих гріхах.
"Поганий" Президент Леонід Кучма особисто вітав і нагороджував переможців та призерів мовних змагань у травні 2000-го в Національній філармонії ім. Лисенка, і нині його фонд "Україна" підтримує нас. "Хороший" Президент Віктор Ющенко за п'ять років не зміг спуститися з печерських пагорбів до Національного театру ім. Івана Франка, щоб, особисто привітавши конкурсантів і нагородивши їх, послати сигнал усьому суспільству: так, робота для піднесення соціального престижу української мови – важлива для держави робота. Це – не остаточні присуди чи оцінки, це звичайна констатація фактів без узагальнень. Нагадування про те, хто як позиціонував себе щодо конкурсу. І жодною мірою не спроба випередити майбутні оцінки історії. Тільки час виставить остаточні оцінки головним дійовим особам з театру нашого життя. Це – лише начерки до попередніх підсумків саме в проекції до їхніх практичних дій у мовному питанні.
Нині спалахують дискусії: яким буде ставлення до конкурсу "команди" Віктора Януковича, котра опосіла чи не всі владні пости в державі. Нам теж дуже хотілося б це знати. Мені здається: одна річ – заяви (часто з елементом екстремності) політиків, а друга – дії державно відповідальних людей. Пам'ятається, кандидат у Президенти Леонід Кучма недвозначно артикулював: російська мова має стати другою державною мовою в Україні. А ставши Президентом, рішуче й послідовно уникав цієї теми.
Очевидно нова соціальна роль неминуче вносить важливі корекції в те, що виголошував претендент у Президенти тоді, коли бурхливий потік передвиборної риторики був "реалізмом без берегів". Хочеться вірити, що в цій ролі до вчорашнього кандидата наступає опритомнення й ним опановує почуття політичного реалізму й відповідальності. Однак фаворизація новою владною "командою" переконаних українофобів – це тривожний сигнал для суспільства. "Українці! Будьмо пильні!" – такий імператив напрошується сам собою.
Одне в нашій історії – не дискусійне й не заперечне: "Громада – великий чоловік". Від неї значною мірою залежить поведенція всіх тих, хто тупцює на політичному олімпі. Але громада – не така розсварена, яку з прикрістю бачимо сьогодні. Бо коли в нас усе так перечварюється, то добрії люди незрідка вподібнюються до злих воріженьків.
Та все ж життя не тільки карає нас за втрату глузду й поваги одне до одного. Воно вияскравлює світло в кінці тунелю й дає підстави для оптимізму. Тому вірю в те, що наша громадськість тісніше згуртується довкола цього патріотичного, націєтворчого проекту – і конкурс ще більше набиратиме на силі. Як мовиться в такій ситуації, альтернативи цьому немає.

Михайло Слабошпицький,
виконавчий директор Ліги українських меценатів,
співголова координаційної ради
Міжнародного конкурсу ім. П. Яцика