|
Мені пощастило: я була одна з тих небагатьох, хто бачив Петра Яцика у Києві ще до започаткування конкурсу юних знавців української мови. Разом з дружиною Джінет він прийшов до мене на прямоефірну програму на Українське радіо. Багато спілкувався з радіослухачами і розмірковував тоді вголос про те, що такий конкурс дуже потрібен Україні, багато говорив про непросту мовну ситуація в Україні на десятому році Незалежності, був переконаний в тому, що ми не маємо бути байдужими до того, якою мовою говорять наші діти. З ним дискутували, йому ставили багато запитань, часто незручних чи, можливо, адресованих не зовсім до нього, але він спокійно, дуже розважливо і мудро відповідав кожному. Було таке враження, що ця людина, яка прожила понад п'ять десятиліть поза Україною, чудово знає наші реалії, причини усіх наших проблем і, що головне, знає, як їх треба розв’язати. Він був гострим, чесним і принциповим. Це комусь не подобалося, когось дратувало, але Яцик був непоступливим. Потім хтось з радіослухачів очікував нас на виході з радіо – дуже хотів побачити цю легендарну людину на власні очі.
Конкурс з української мови був ідеєю на перший погляд напрочуд простою: зорганізувати турнір і давати дітям премії, дуже високі премії, за найкращі знання з рідної мови. Начебто все просто, але це лише на перший погляд. Найголовніше запитання: в який спосіб зібрати всіх дітей України, посадити їх за письмові столи і провести отакий всеукраїнський турнір на найкращого знавця рідної мови? Хто візьме на себе таку організаційну функцію? Яка громадська організація? Який депутат чи письменник? Зрештою, як зробити так, щоб усі без винятку школи в Україні взяли участь у конкурсі? Це нині все здається само собою зрозумілим. Міністр освіти і науки України видає указ про проведення конкурсу усіма середніми навчальними закладами, з ним ознайомлюються директори шкіл, вчителі організовують конкурс на місцях і т.д. А тоді, у 1999 році, були самі знаки запитання і доволі туманне уявлення багатьох про те, яким буде перебіг конкурсу, навіть першого.
Звісно, жодна громадська організація не спромоглася б на проведення такого потужного багатомільйонного марафону. Для цього потрібен відпрацьований механізм, люди, зрештою, кошти на все це. Ідея була проста і геніальна водночас. Конкурс пішов у маси і знайшов там підтримку. Починаючи з другого, до нього приєдналися студенти п'яти рівнів акредитації, студентство інших міністерств – охорони здоров'я, оборони, зв'язку тощо, а ще школярі української діаспори – з десятків країн світу. І справа була не у великих преміях, хоча на самому початку з цього приводу були певні непорозуміння у меценатів і працівників міністерства освіти. Просто українська мова об'єднає усіх тих, кому не байдужа доля України. Нині вона не байдужа молодим українцям і їх багато, їх мільйони. Кількість конкурсантів не зменшується. Навпаки, вона зростає. Нині завершено десятий – ювілейний – конкурс! Можна вдесяте підбивати підсумки. І не лише цього конкурсу…
По-перше, попри те, що в Україні за цей час змінювалися Президенти, Прем’єр-міністри, міністри освіти і науки, мовний турнір вижив і продовжує жити. Зауважте, вижив, бо в цивілізованих країнах такі державницькі акції аж ніяк не могли б відбуватися, принаймні її урочисті частини, без участі і всесторонньої фінансової підтримки очільників держави. У нас же все й досі тримається на плечах меценатів і, зокрема, на плечах найголовнішого мецената конкурсу Володимира Загорія, генерального директора фармацевтичної фірми «Дарниця». Але попри найрізноманітніші ускладнення, вибори, кризи – конкурс успішно дійшов до десятої позначки...
По-друге, з нашим конкурсом уже виросло нове покоління юних українців, українців, які щоразу брали участь у цьому патріотичному марафоні, бодай на першому його етапі, а він, нагадаю, наймасовіший, понад п»ять мільйонів учасників, і в їхній свідомості вже закарбовано (навіть у тих, хто хоча б раз написав диктант української єдності): українська мова – це важливо, українська мова – це тривожно, українська мова – це те, без чого не може існувати на землі титульна – українська – нація, і вона сьогодні – мабуть, як ніколи - під великою загрозою зникнення.
По-третє, конкурс довів: в Україні є запит на українську мову. Якби це було інакше, не було б кому його проводити. І ті майже 50 мільйонів юних знавців рідної мови, учасників цього конкурсу за десять років (а це перевищує кількість населення України!), знайшли б чим зайнятися іншим. Але вони визначили власні пріоритети і одним з найголовніших серед них стали рідна мова і її захист!
По-четверте, за ці десять років іспит на патріотизм склали не всі, хто опікувався нашим конкурсом на самому початку, але ті, хто склав, можуть впевнено сказати: коли рідна мова для тебе не спосіб заробити копійку, а справа життя, ти перейдеш через усі перепони і вистоїш. Маю насамперед на увазі вчителів української мови. Саме на їхніх - найчастіше жіночих - плечах стояв і стоїть наш конкурс, бо за титанічну щоденну працю ніхто їм не доплачує, але вони усвідомлюють свою просвітницько-державницьку місію і йдуть до дітей, несучи їм свої знання і свою любов до української мови.
По-п'яте, вже є велика віра багатьох, що цей конкурс існуватиме й далі, адже його початку вже очікують мільйони школярів і студентів, без нього вже важко уявити навчальний процес, а переможці конкурсу стають справжніми героями школи, міста, району, України, адже вони змогли вибороти почесне звання найкращого знавця рідної мови у державі.
І по-шосте, конкурс вже давно переріс свій статус «мовного турніру». Він виріс, змужнів і врешті-решт стає справжнім посполитим рушенням молоді в обороні титульної мови. Тобто – державної. Підтримуймо ж його!
Світлана Короненко
|
Ліга українських меценатів
