Ліга українських меценатів

 9 листопада, у День української писемності та мови, на Миколаївщині, стартуватиме вже ювілейний десятий Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Сьогодні, коли попереду нові вибори, коли усі  події політизовані і багато хто  на  все, що відбувається у нашому суспільстві, дивиться здебільшого з погляду – якій політичній силі це сьогодні і вигідно, і корисно, конкурс продовжує дивувати своєю позаполітичністю і незалежністю від політичної погоди в Україні. Так було проголошено його організаторами  від самого початку. Я була літописцем конкурсу дев’ять років і, мабуть, колись напишу книжку про всі колізії цього унікального проекту, бо знаю про все не з чужих розповідей, не з інформаційних повідомлень у пресі, а зсередини. Була щодня поряд з людьми, від яких залежало – бути чи не бути конкурсу. Знаю, хто і що говорив, як реагував і якими аргументами чи важелями послуговувався у тій чи тій непростій ситуації. Хто показав себе справжнім патріотом, а хто шукав слави патріота, хто працював щодня і непомітно, а хто розмахував прапором великого організатора національного конкурсу і чекав лаврів. Нині конкурс успішний, багатомільйонний, дуже популярний у школах і вищих навчальних закладах різних міністерств та Збройних Сил України. Мабуть, немає людини в Україні, яка не чула б про конкурс Яцика – мільйони людей були втягнені і задіяні у це потужне націєтворче річище. Коли починаєш пригадувати рік за роком, конкурс за конкурсом, то хочеться згадати і те, і те, і те… Нереальна річ як для невеликої статті, але спробую – пунктиром…
 Отже, 2000-й… Навесні до Києва  приїхав український мільйонер з Канади Петро Яцик – ініціатор і головний жертводавець проекту. Високий, сухорлявий, іронічно-мудрий, дуже уважний до всіх і до всього. Вслухався і вдивлявся у те, що відбувалося довкола. На тогорічних зборах Ліги українських меценатів було прийнято його проект про дитячий конкурс знавців української мови. Преміальний фонд склав майже 475000 гривень. Премії Петро Яцик встановив високі, за українськими мірками педагогів – майже олімпійські. Нагадаю лише, що перша премія в номінації за 10 та 11 клас на заключному, четвертому, етапі складає 7000 гривень. Тодішній міністр освіти і науки В.Кремень 24 липня того ж 2000 року підписав указ про проведення конкурсу за № 345, але спочатку всерйоз до проекту у міністерстві освіти чиновництво, схоже, не поставилося. Яких неймовірних зусиль коштувало виконавчому директорові Ліги українських меценатів Михайлові Слабошпицькому з громадськістю тоді розворушити міністерське чиновництво, зрушити з мертвої точки проект, це тема окремої розповіді. 
Але попри все перший конкурс відбувся більше аніж просто успішно. Понад 200000 учнів шкіл з російською та мовами інших національних меншин змагалося за звання найкращого знавця української мови. Дуже серйозним був турнір і чотири його етапи переможно подолали 55 школярів з усіх областей нашої держави. Саме вони піднялися 24 травня 2001 року на святкову сцену Національної філармонії імені М.Лисенка. Церемонія їхнього нагородження проходила за участю Президента України Леоніда Кучми, незабутнього Павла Загребельного і Петра Яцика. Зала була переповнена, були присутні численні гості з української діаспори. Я того дня чи не вперше в житті побачила у залі під час виконання Гімну України кількох школярів, які натхненно співали, притиснувши долоні до грудей. Дуже симптоматичний був знак. Молоде покоління нових українців лише формувалося. Зрештою, й помаранчевий виховний 2004-й ще був попереду. На очах Петра Яцика стояли сльози. Після завершення дійства він схвильовано говорив: «Це мій найуспішніший проект. Такими невеликими коштами і – такий грандіозний результат! Україна говоритиме українською. Тепер я в цьому переконаний!»
У дні роботи Третього Всеукраїнського форуму українців виконавча дирекція передала дипломи і цінні подарунки для 103 дітей з Польщі, Білорусі, Башкортостану, Латвії, Росії, які дізнавшись з преси про конкурс, прилучилися до нього. Тоді ж у своєму виступі на Форумі тодішній Президент України Леонід Кучма сказав: «Сьогодні Україна потребує цілком конкретної і кваліфікованої допомоги, базованої на більш приземлених і прагматичних засадах. За приклад, гідний наслідування може слугувати ініціатива відомого канадського мецената пана Петра Яцика, який організував і спонсорував міжнародний дитячий конкурс знавців української мови. Справа конкретна, цікава, вона викликала загальний інтерес та схвальний суспільний резонанс. І додам, максимально предметна і корисна з точки зору підтримки державної мови і Україні».
Понад сто жертводавців з України, Канади, США, Франції, Австралії підтримали Фундацію Петра Яцика і дали свої грошові пожертви на преміальний фонд конкурсу. Цікаво, що серед жертводавців були й українські меценати – фармацевтична фірма «Дарниця», кондитерська фірма «Світоч», ДАТ «Магістральні нафтопроводи «Дружба»», Інститут новітніх технологій…  Тоді ж в українських газетах чи не вперше було оприлюднено всіх жертводавців і суми. В ті часи це ще було диковинкою для українського читача – така прозорість і відкритість у фінансуванні проекту, бо ж знаємо чимало випадків, коли передані діаспорою гроші розчинялися і зникали невідомо куди і без сліду. Не знаю, чи є такі прозорі фінансової звіти нині у інших проектів. Відтоді щороку виконавча дирекція друкує списки жертводавців кожного конкурсу, в такий спосіб звітуючи про те, що жодна копійка не зникла і вкладена в конкретну премію для переможця конкурсу. Чомусь не доводилося бачити у пресі таких відкритих фінансових звітів перед громадськістю хоча б одного благодійного проекту…
 2001-й був роком, коли проект конкурсу з української мови міг бути закритий. Несподівано від пневмонії помер Петро Яцик. Але мовний турнір вже став популярним, він був на часі, він був вкрай необхідним і тому багато вчителів, журналістів, громадських діячів тоді схвильовано телефонували до Ліги з одним-єдиним запитанням: чи розпочнеться другий конкурс Петра Яцика? 9 листопада 2001 року конкурс стартував. Донька Петра Яцика, президент Освітньої фундації Петра Яцика Надя Яцик погодилася фінансувати цей проект. Мовний турнір набув нечуваної популярності. Понад 5 мільйонів школярів і студентів стали його учасниками. До конкурсантів приєдналися учні професійно-технічних училищ, коледжів, технікумів та вищих навчальних закладів. Понад 1200 переможців чотирьох етапів було відзначено грошовими преміями.
Конкурс знову потужно підтримала українська діаспора – замість квітів на могилу Петра Яцика діаспорні українці поклали грошові вкладки на премії для переможців конкурсу. Тоді ж конкурсу було надано ім’я ініціатора і мецената Петра Яцика. Таке ім’я він носить і нині. Цікаво, що кошти на премії – 100 канадських доларів зі своїх кишенькових грошей – тоді дала й онука Петра Яцика дев’ятирічна Андрійка… А справжнім княжим даром для конкурсу стала пожертва українця Станлі Пітерсона з канадського Онтаріо – 55 тисяч канадських доларів. Знаю, як прагнув Михайло Слабошпицький подякувати особисто цьому унікальному чоловікові, але той, надзвичайно скромний добродій, не прийшов на зустріч. Він надавав свої щедрі пожертви і на третій та четвертий (по 55 тисяч канадських доларів), і на п’ятий (70 тисяч канадських доларів), і на шостий – аж 120 тисяч! Отакими щедрими бувають справжні українці-патріоти!
 2002-го стартував Третій конкурс. Його вже називали наймасовішим і найпопулярнішим громадським проектом в Україні за всі роки Незалежності. Він ставав по-справжньому націєтворчим заходом, він об’єднував, він консолідував, він давав віру, що громадою, спільними зусиллями можна зробити Україну українською, що нове покоління попри всі «гримаси сучасності» говоритиме державною мовою, шануватиме її, усвідомлюватиме себе українцями і будуватиме нове українське життя.
 Потім були четвертий, п’ятий, шостий конкурси. Проект мужнів, набирав обертів. Яциків конкурс вже був тим брендом, як модно нині говорити, який коштує дорого і який за гроші купити не можна. Проект став по-справжньому державницьким і націєтворчим. Без державного фінансування преміального фонду.
 Напередодні старту Сьомого конкурсу сталося неочікуване і непередбачуване. Фундація Петра Яцика на чолі з його донькою Надею вийшла з числа організаторів конкурсу. Надя Яцик заявила, що очолювана нею фундація знімає з себе відповідальність за проведення мовного конкурсу, оскільки, на її переконання, «не може українська діаспора врятувати українську мову в Україні». Це, на її думку, може зробити лише український уряд…
То були непрості, дуже тривожні дні, бо про свою відмову Надя Яцик повідомила буквально напередодні старту Сьомого конкурсу посеред року. Це означало лише одне: Фундація Петра Яцика виходить зі складу організаторів і більше не прийматиме внесків від жертводавців конкурсу з Канади, США, Австралії, Франції…А згідно з тамтешніми законами – хто дає пожертву, з того беруть менший податок. Сама ж Фундація давала на конкурс лише невеликий відсоток коштів. Чому я все це так докладно пояснюю, бо в ті дні багато думала над вчинком доньки Петра Яцика. Можна народитися канадійкою, можна бути громадянкою Канади, але не можна не бути донькою такого батька і не виконувати його духовних заповітів. Щось тут дуже не так. Це не моя думка. Це думка громади, це думка дітей, які почули про ситуацію від дорослих і повинні були визначитися у своєму ставленні до доньки Петра Яцика. Але, зрештою, це вже справа минулого. Для мене значно вагоміший вчинок чоловіка, який не був кровним сином Петра Яцика, але став його духовним сином. Говорю зараз про Володимира Антоновича Загорія, генерального директора фірми «Дарниця», президента Ліги українських меценатів, який, незважаючи на те, що фінансування такого грандіозного проекту не було закладено до бюджету «Дарниці» та ще й посеред року, сказав: такі проекти дорого коштують, це наш набуток моральний і конкурс житиме! Уявляю, яких фінансових зусиль коштував такий крок Загорієві… А якщо я додам, що Володимир Загорій практично сам фінансував 7, 8 і 9 конкурси, то це засвідчить лише те, що він – найбільший і найщедріший меценат нашого конкурсу. І справа не в грошах, хоча і в них теж, бо чи багато можна зробити без грошей. Та й зрештою, гроші – це життєва енергія, як любить повторювати Михайло Слабошпицький. Справа тут в іншому – у громадянській позиції людини, яка має українські переконання, яка до кінця стоїть на своїх державницьких позиціях і не міняє тих позицій в залежності від власного настрою чи думок тих, хто сьогодні поряд.
Отже, розпочинається Десятий. Особливо урочистий. Ми приїдемо до Миколаєва, побачимо славних маленьких українців, які братимуть участь у цьому конкурсі, спілкуватимемося з їхніми вчителями, які сьогодні є героями нашого дня, бо відстоюють те, що мала б відстоювати держава. Ми багато почуємо і побачимо, бо обіцяють і найвищих державних осіб на тому Святі мови, але так хочеться, аби у цьому вкрай заполітизованому суспільстві, збоченому на лівих і правих, жовтих і блакитних, біло-червоних і воєнізовано-сталевих, нарешті запанував здоровий глузд і  наші політики повернулися нарешті обличчям до того, з чого вони мали б розпочати свою політичну біографію – з державної мови, яка врешті-решт має стати державною в Україні. І саме це ставити як найбільший пріоритет. Бо як казав Петро Яцик: є мова – є ми і є наша держава, нема мови – немає нас і немає нашої держави. Може, наші політики-зверхники, вряди-годи  з’являючись на урочистостях конкурсу з української мови, врешті-решт це зрозуміють, бо ж дорослі інколи також вчаться і засвоюють уроки.

    Світлана Короненко