Ліга українських меценатів

Нині, коли на обрії вже майорить ювілейний – Десятий – конкурс з української мови імені Петра Яцика, мимоволі пригадуєш оті віхи, якими був позначений кожен з цих мовних турнірів.

Перший... Яким він був, отой ПЕРШИЙ? Як виникла його ідея? Чому і навіщо? Того 1999-го, коли про ідею конкурсу мені вперше розповів Михайло Слабошпицький, виконавчий директор Ліги українських меценатів, багато йшлося і про його жертводавця Петра Яцика, першого президента Ліги українських меценатів. Ідея була, як на ті непрості часи (чи стали вони нині простими?) доволі химерною і могла прийти в голови лише безнадійним, хоча й патріотично налаштованим дивакам. Щоправда, у тих диваків були гроші, а коли є гроші, то ти вже виглядаєш не таким безнадійним диваком і тому до тебе мусять прислухатися...

“Є в Канаді один дивак, - писала я тоді в одній з газет. – Він – справжній мільйонер. І зі своїх мільйонів платить державі 50 відсотків податків, а те, що залишається, витрачає на власне виробництво, щоб нарощувати капітал далі, і на те, що користі йому не дає жодної, тобто на меценатство... Він – химерник. Так вважають друзі і так говорять про нього вороги, щоправда зміст у ці слова вкладають різний. Друзі його знають як відвертого і щирого чоловіка, від якого інколи можна чекати найнесподіваніших вчинків, але вчинки ці завжди за кодексом совісті й честі. Вороги бояться і заздрять, інколи намагаються ошукати, але таке трапляється рідко: вже довго цей чоловік живе на світі і забагато бачив на своєму шляху різних шахраїв і пройдисвітів...”

Петра Яцика я тоді ще жодного разу не бачила, але вже доволі добре собі його уявляла. Звичайно, з розповідей інших: “Одягається Петро Яцик просто. В Україні в дешевий “Жигуль”, побитий і поіржавілий від часу, сідає звично і легко, наче у якусь модерну американську машину. Вдома сам миє посуд і прибирає сніг на подвір”ї, а в свої 79 років керує інвестиційним банком. А зараз задумав побудувати 1500 будинків з найсучаснішим обладнанням і в якийсь архікороткий термін...”

Петра Яцика я побачила вперше в травні 2001 року, за кілька днів до церемонії нагородження переможців Першого всеукраїнського конкурсу знавців рідної мови. Ми зустрічали його в Борисполі у залі для віп-персон. Він справді виявився простим, легким у спілкуванні. Дуже уважно вдивлявся в обличчя нових співрозмовників, потім давав оцінку – зазвичай дуже точну і правильну. Йому було достатньо почути й побачити людину, аби визначити – хто перед ним. Його цікавило все – економіка, політика, культура, освіта... І все він відразу, на ходу, ніби мимохідь аналізував, а аналізуючи давав прогнози, які, як ми вже згодом пересвідчувалися, були точними. Він був шахістом, який міг передбачити десяток ходів наперед.

З конкурсом з української мови відбулося те саме. Приїжджаючи в Україну з дружиною Джінет, він особливо уважно вслухався в те, якою мовою спілкуються українці, і розпитував, розпитував, розпитував... Для нас, тих, що живуть в цій державі, це суспільство було вже безнадійно зрусифікованим і навіть незалежність мало що дала в цьому плані Україні тоді на її 7-8 році. Але для нього, західного прагматика, мовна ситуація в Україні була шахівницею, на якій він, українець, мав зробити занадто важливі кроки, аби стати переможцем. Та його перемога мала стати й перемогою України. Отака складна філософія дивака Яцика.

Ідея була надзвичайно простою і вже випробуваною в деяких країнах - щороку проводити в Україні конкурс на знання рідної мови серед школярів. А оскільки старше покоління сформоване в радянські часи, тож нічого й пробувати його змінити. Нову Україну мають будувати молоді, а отже, саме вони мають знати і шанувати українську мову. Для них вона мусить стати престижною, модною, якщо хочете. Школярів в Україні – мільйони, отже, ці мільйони через десять-двадцять років стануть дорослими і займуть місця тих, хто сьогодні будує Україну. Але у їхній свідомості, тих, хто брав участь у Яцикових конкурсах, вже житиме любов до рідної мови, вони знатимуть, як тяжко вона йшла до українців, яких переслідувань і нищень зазнавала. 
Таким був хід думок мецената або, може, таким.

Навесні 2001-го він приїхав до Києва. Впродовж кількох днів Яцик усе аналізував: організацію конкурсу, розмови з конкурсантами та їхніми батьками й вчителями, емоції присутніх, відгуки гостей свята... А ще - розповіді Михайла Слабошпицького, у яких було забагато гіркого і проблемного...

“Це дуже великий і складний проект (трохи подібний до організації олімпійських змагань), який вимагає багато коштів, - писав Петро Яцик згодом про свій проект. - ... 24 вересня 2000 року міністр освіти В.Кремень підписав офіційний наказ про проведення конкурсу. Однак, як знаємо з інших випадків, часто видати наказ і ввести його в життя – це дві зовсім різні справи. Бюрократи в міністерстві освіти не побачили в цій програмі користі для своїх кишень, бо діти – переможці конкурсу – отримають нагороди, вчителі отримають відзначення, а вони, чиновники міністерства, особисто нічого з цього не скористають. Тому вони почали пасивно саботувати конкурс: поховали наказ до шухляд, щоб ніхто про конкурс нічого не довідався...

Були також несподівані проблеми в різних регіонах. Наприклад, Львівська обласна адміністрація заявила, що вони не мають у себе проблем з українською мовою, тобто конкурс для них не є дуже важливим...” 
Перший конкурс багато що показав і став початком посполитого рушення молоді до рідної мови. У країні, де, здавалося до державної мови нікому не було жодного діла, де державна мова була розмінною монетою кожних президентських чи верховнорадівських виборів, несподівано знайшлася могутня сила, яка поволі, з року в рік, точила камінь русифікації і проголошувала: в Українській державі має панувати державна мова, тобто мова титульної нації, Україна має ставати українською, україномовною, українці мають полюбити свою мову, свою землю, а отже, стати – патріотами.

Перші двісті тисяч учасників конкурсу вразили, ні, навіть потрясли Петра Яцика до глибини душі, і не лише його одного. Але саме йому того травневого сонячного дня на сцені Національної філармонії поряд з Президентом України Леонідом Кучмою під час церемонії нагородження переможців конкурсу здавалося, що ним взято нечувану висоту, бо де ще, коли, в якій країні проводився подібний турнір на звання найкращого знавця рідної мови? А він, дивак з далекої Канади, зміг те, до чого ніхто не додумався, і це вийшло! А скільки його побратимів у далекій Канаді навіть мріяти про таке не могли! Але коли почули про його ідею, долучилися. І разом з Петром Яциком, спільними зусиллями, вони змогли, здавалося, неможливе. Десятки й десятки меценатів з усього світу, а також меценати з України дали кошти на проведення першого мовного змагання. А для цього треба було мати неабиякий моральний і бізнесовий авторитет і не лише серед українців. Яцик його мав.

... До наступного, Другого, конкурсу Петро Яцик не дожив. Письменники, освітяни, журналісти стали ініціаторами того, аби конкурс носив ім”я свого зачинателя. Віднині згідно з Наказом Міністерства освіти і науки України від 27 листопада 2001 року з “метою вшанування пам”яті ініціатора і мецената” конкурс носить ім”я Петра Яцика.

Цей, другий, конкурс став багато у чому основоположним і визначальним. Так, зокрема, віднині у ньому беруть участь юні українці нашої діаспори по всьому світу. У конкурсі поряд зі школярами змагаються й студенти усіх рівнів акредитації. Починаючит з цього конкурсу, на сцену столичного театру щороку виходять й учителі української мови, учні яких вибороли перше місце у всіх вікових категоріях. І найголовніше: відтепер щороку у конкурсі змагається понад п”ять мільйонів конкурсантів, тобто майже вся українська молодь. Є кожного року й Диктант національної єдності, який пишуть мільйони українців по всій країні віком від 7 до 90 років і який на підтримку конкурсу проводить Українське радіо... А замість Петра Яцика конкурсом опікуються двоє людей, для яких ідея їхнього побратима стала справою життя – президент Ліги українських меценатів, генеральний директор АТ “Фармацевтична фірма “Дарниця” Володимир Загорій і виконавчий директор Ліги, відомий письменник Михайло Слабошпицький. Лише вони і наближені до них знають, скільки разів за 9 років цей унікальний мовний проект був під загрозою знищення: то донька мецената, президент Освітньої фундації Петра Яцика Надя Яцик не лише відмовилася фінансувати конкурс, а й брати кошти від жертводавців з усього світу на конкурс свого батька; то вибори Президента України й старт чергового турніру збіглися в часі і міністерство зволікало з стартом, то...

Нині, навесні 2009-го маємо завершення чергового конкурсу. З якими здобутками йдемо до ювілейного – Десятого? Українська молодь 25 країн світу бере участь щороку у нашому мовному турнірі, солідаризуючись з молоддю України. Те, на що навіть розраховувати не міг Петро Яцик – на фінансування від Уряду України – маємо . Є Укази Президента України про президентські стипендії для володарів першої премії як для школярів, так і для студентів. Є постанова Кабміну про фінансування конкурсу з держбюджету. Щоправда, гроші дуже затримуються й існують вони для престижного мовного турніру лише в перспективі. Нині громадськість порушила питання про те, щоб конкурс мав статус національного. На недавній прес-конференції заступник міністра освіти і науки України Павло Полянський говорив про те, що освітянське відомство готується відзначити групу вчителів, чиї учні перемогли в конкурсі званнями Заслужених вчителів України. За його словами, будуть і інші нагороди для переможців та призерів конкурсу...

 ... Яцик любив повторювати такі слова: я сію зерно, зерно росте. Минає час і вкотре переконуєшся: Петро Яцик був щедрим сіячем і великим шахістом. Він не ставив за мету робити дрібне, він планував і закроював усе глобально і масштабно. Його ідея проросла щедрим зерном.

Світлана Короненко